Я ж казав тобі, Єво, що нас таки виженуть з раю! –
І нащо тобі здався отой заборонений плід!..
Бог навчив, що ти – краща, і я тебе все ще кохаю, –
Але я тепер грішний, і вже мені сниться Ліліт.

Сниться щось, чого в мене ніколи не було з тобою,
Хоч я знаю напевне, що жили ми, Єво, в раю –
Чи той Анґел таке щось навіяв своєю трубою,
Чи нечистий поплутав розгублену душу мою...

Бачиш, Єво, сама, що тепер наші клопоти гірші;
Ти у муках народиш, я в муках дітей одягну.
Ще учора лежав я в траві і складав тобі вірші –
А сьогодні й два слова до рими ніяк не стягну...

І від того здається мені, що мене одурили,
Що віддав ні за цапову душу найкраще ребро;
Може б, ліпше, із нього Господь мені виростив крила
І навчив без гріха розрізняти і зло, і добро...

Може, й так... Але часом проноситься в мозку миттєво,
Що таки ми з тобою намарно не згаяли літ!
Я так свіжо, так грішно кохаю тепер тебе, Єво! –
Тільки от все частіше чогось мені сниться Ліліт...