Розбивається неба сапфіровий келих, і покірно повзуть в горизонти чорнильні анаконди з очима, забутими в сельвах, крокодили з серцями, забутими в Нілі
Бовваніють дерева обідрані й чахлі в кучугурах сміття між бетонних бескидів. Тихнуть співи безкрилих скалічених птахів, що забули свою голубу Атлантиду.
В переддень небуття, між скелетами згарищ, перед тим як земля перетвориться в кригу, поховайте мене на шляху кузуара в заморожений крик шаблезубого тигра.
У легенях світанку - ядуче бездим'я, аж сльоза спалахнула на сколі граніту. Я замало прожив, щоб судити людину, я занадто старий, щоб її зрозуміти.
|