Мій лагідний звіре, осінь
спливає повіддям жовтим
На тротуари за ніч
нанесло листів Саду
Я сяду на потяг вранці
щоб сон цей забути вкотре…
У тмянім купе-барлозі
закутаюсь в плед бабусин.
Коли перегук рейок
навіювать стане спокій,
я викличу Дух Сонця,
міцніше стулю повіки
і помандрую в гори,
де серце своє залишив…
А тіло моє Зомбі
доїде в якийсь Красилів
i буде чекати в кнайпі.
Воно уже звикло…
Мабуть…
©2007 Святослав Синявський
|
