Сьогодні день народження мого Вчителя. Йому виповнилося б сто вісім років. Священне число для буддистів. Я запалюю свічки та духмяні палички. Кімната наповнюється пахощами Сходу. Грає медитативна музика, яку я пишу останні двадцять років. Все це тобі, мій Учителю Юний, все це тобі Мандрівниче. Я знаю, що душа твоя така ж осяйна, якою була за життя. Завжди, коли мені стає важко, коли тоскно та душно душі, я згадую твій усміх, твій нездолимий оптимізм, твій тонкий гумор та самоіронію і всі мої ілюзорні марноти розсипаються як фата-морґана…

Учителю, де б ти не був – у Нірвані чи на далекій Планеті Щастя, я хочу щоб ти знав – моє довголіття, моє душевне здоров’я та фізична міць у моїх роках, то результат коротких і майже завжди випадкових зустрічей з тобою. Ти ніколи мене нічому не вчив, але став моїм Вчителем. Ти ніколи не говорив мені про планетарність, але одна твоя присутність в моєму житті позбавила мене расових та етнічних ілюзій та упередженостей. Ти ніколи не вчив мене пранаяні та асанам, але читав мені своїм лагідним голосом Бхагават-Ґіту. І цього було достатньо щоб потім, коли я займався йогою, асани виходили легко та невимушено, а пранаяна наповнювала мене вщерть благодатною енергією.


Я досі відчуваю смак твого чаю, яким ти частував мене… Ми тоді жартували, що п’ємо амріту. Може ти справді напоїв мене нею? Бо не долає мене старість у віці, коли всі чоловіки мого роду вже відійшли у світ пастельних напівтіней. Бо мій голос у слухавці вводить в оману подруг мого внука. Бо тягнеться до мене молодь і нам гарно разом спілкуватися.


А мої ровесники як не любили мене так і не люблять. І в кожному віці знаходять для цього свої резони. В юності вони вважали мене зарозумілим, а я просто був жадібним до нового і, захлинаючись, ділився ним з однолітками, не питаючи їх чи хочуть вони того чи ні… А зараз я не підтримую їх розмови про болячки та про те, яка нинішня молодь падлюча та невдячна.
Отак воно і вийшло, що завжди я дружив з людьми іншого покоління. В молодості моїми друзями були старші люди, а зараз молодь. Мабуть у мене така карма. Я відчув як ти посміхнувся. Гумор справді допомагає не прив’язуватися до прив’язок, навіть таких легких та приємних як східна мудрість та медитація…


Пане Сергію, я подарую тобі сьогодні свою пастель. На ній зображена моя улюблена Рось в тумані, вербова гілочка та метелик, на крильцях якого дві крапельки роси. Я подарую тобі свою музику, я записав нею світанкову тишу, прогулянку босоніж по вільжистій траві на луках, кумкання охочих до любощів жабчиків, яке лине десь згори щоб змішатися з куком зозулі, який долинає з вільшини за Россю та луками…


Учителю, я зварю на вечерю твоїх улюблених каштанів, розпарю родзинок, наколю горішків і заварю чаю. В нім буде полин і чабрець. Цвіт любки, ясмину та ожини. Ми будемо пити чай, їсти каштани, фрукти та горішки. Я та моя дружина, мій онук та його дівчина, може там буде ще хтось. Але хто б не прийшов до нас, з ким би ми не розділили нашу вечерю, ти будеш за столом разом з нами. Бо ти є Істина, Правда, Любов…