Він євреєм не був цей вічносивий хлопчик
з ледве помітною волоокістю…
Його ненавиділи люмпени,
тому що носив окуляри та довге хвилясте волосся…
Вечорами Він грав на скрипочці,
а вдосвіта малював акварелями
Він був «лікарем-отруювачем» та «ворогом народу»
На роду йому було написано, чи дивом, чи силою янгола-охоронця,
але Він не загинув у численних таборах,
у які кидала Його Доля…
Його любили жінки, переважно красуні,
в юності значно старші,
а в зрілості молодші за Нього,
а Він любив у них дівчинку,
що померла від скарлатини,
коли їм було по п'ятнадцять…
Його мама померла від голоду,
а тато загинув на фронті…
Після таборів, за хрущовської відлиги,
Він подався до Балтії працювати там психіатром.
Він мешкав в маленькому ошатному місті…
Він розмовляв французькою з ледве помітним акцентом,
обговорюючи з головлікарем чергового важкого пацієнта…
Він розмовляв німецькою з дідусем-латвійцем
у кнайпі за дубовим столом,
попиваючи з дерев’яного келиха запашне пиво
і його за це місцеві любили,
а він в них любив свою бабусю,
яка вчила його мовам та гарним манерам
у часи тимуровців та піонерів…
Він прожив довге, як ніч на самоті, життя…
Він написав українською дванадцять вінків сонетів
Він в мирі помер у сні, але ніхто не скаже,
що не помітив Його злету до зірок
тут і зараз…
Може колись, в черговий приліт комети
Він знову народиться тут
щоб продовжити гру з барвистими камінцями
на цямрині Долі…
Може колись…
Може...
Амінь!