Слова, слова, слова… .
Тих слів, немов поштових голубів я випустив доволі...
Вони в записочках тобі,
у записах на полі
таємної сторінки товстого фоліанту.
Його ти називала «Книга Долі».
Гортала… Жартома читала, що має збутися мені в мандрівці Сивим Альбіоном.
Пророкувала ти собі чекання довгий піст,
розлуку на мосту з коханцем (зі мною, мабуть)
та чоловіка проводи в далеку путь
(либонь у подорож заморську до Гранади).

І ось луги та луки.
Зелений оксамит вбирає очі.
Білявки тут до любощів охочі та прохолода грабових гаїв,
яких в твоїй країні я не бачив.
Здавалося б, чого тобі, милуйся!
Ба ні! Я сню тобою кожну ніч.
Та спеки біла пилюга,
нестерпно-невблаганне сонце, яке здавалося пекельним
притягують мене та кличуть як ос розлитий на підлозі мед.

Я знаю, чоловік за океаном і на сторожі лиш тітки та падре.
Голубко мила, все покину! Приїду скоро.
Про гріх не думай. То – марниця. То все придумали ченці, черниці.
Немає в них кохання та любові.
Пусті вони
і бог їх – неживий….