Висять дощі, порозпускали коси,
І вітру їх ніяк не заплести,
Байдужа мжичка маревом тремтить
Збирає на гілках прозорі сльози.

Висять дощі – ліс з смутком сонця просить,
Спеленаний вологістю сльоти.
Від зелені відмитий лист летить,
І подихом його повільно носить.

Висять дощі, в них завмирають звуки,
Пташиний ключ, мов розпростерті руки
До світла і тепла – в далеку просинь.

Мов дотик сну, мов вітерець світання,
Душі печаль, надії і благання,
Краса, розрада, біль. Це – осінь.