Твої тижні довгі як місяці. Це тому, що вони вміщують стільки подій та вражень. А ще, мабуть, тому, що денний сон збільшує добу вдвічі тому все, що відбулося вранці було вчора. От і зараз після солодкого сну, наспіх вдягнувшись, я вибігаю в сад. Це нічого, що рання весна і ще холоднувато. Вчора дідусь обіцяв зробити мені гойдалку. І ось вона свіжесенька-новесенька висить між двох стовпів. Я забираюся на сідельце і починаю розхитуватися. «Гойда – гойда – гойда – ша – де- кобила – там – лоша! ». Тіло наповнюється щенячою радістю. Я сміюся, мої очі розкриті настіж цьому туманному надвечір’ю, цим крапелькам вологи, які висять на вишнях та яблунях. Земля волога, вона пахне життям, що пробуджується.

Поки я спав пройшов дощ, який позмивав останні залишки снігу обіч кам’яної доріжки. Я сиджу на гойдалці та згадую як позавчора ми ходили з подругою пускати кораблики до струмка, який гнав з яру талу воду. Я люблю згадувати, закриваючи очі щоб листати кольорові картинки свого недалечкого минулого. От і ця наша пригода з корабликами така барвиста та радісна. Сонце зробило струмок осяйним, обіч нього ще лежить подекуди крупнозернистий сніг, але він м’який і майже не холодний для наших розпашілих, червоних долоньок, якими ми нагрібаємо його аби загатити струмок. Ми пускаємо кораблики вгорі, біля яру, а потім біжимо вниз за ними. Ось наші дві паперові бригантини вирвались на простір загати і уповільнили хід, осьдечки вони підпливають до вузенького виходу і пливуть далі до річки... Ми супроводжуємо їх аж поки вони не досягають гирла струмка і не впадають в повеневий потік, який понесе їх до Дніпра…

Як добре, що наші кораблики такі міцні. Вони зроблені з провощеного паперу, який дідусь виділив нам з Танею для відкриття судноплавного сезону. Їх мудра конструкція також винахід діда. Діду я тебе люблю! Я тебе ніколи не забуду! Колись я дізнаюся, що був чи не єдиною людиною в твоєму житті, яку ти по-справжньому любив. Звичайно ти ще любив свою матір, мою прабабу Оксану, яка пережила тебе на шість років і померла в рік народження моєї дочки. Діду, я любитиму тебе завжди… Я вдячний тобі за твою любов, яку ти ніколи не ховав від мене… Я не плакатиму на твоєму похороні. Бо дорослі хлопчики ніколи не плачуть. Але мої сльози рясно покроплять твою пам'ять пізніше, але про це знатимемо лише ми з тобою. Все це буде потім. А зараз у нас з тобою довге життя. Принаймні воно має бути довшим, ніж у рудобородого прадіда Грирога, якого ти поховав минулого року…

Яка все таки мама підступна людина. Сьогодні я дізнався, що Славко Рафальський всього лише на місяць старший мене, але в школу пішов. А моя мама, якій я так вірив, сказала, що дітям, яким не виповнилося на перше вересня сім рочків в школу ходить не дозволено. Де правда? Всі мої друзі в школі. А я гуляю тут у діда з бабою і чекаю її. Я люблю її чекати. Вона в мене така гарна і дуже схожа на діда. А ще вона мені читає книжки. Багато з них я вже вивчив на пам'ять, але все одно люблю слухати як вона їх читає. Вчора вона сказала мені, що досить лінуватися і пора самому читати, бо мені вже сім років, а літери я знаю з п’яти. Легко сказати вчись читати, а як? Як скласти ці окремі літери в слова. Треба запитати у батька, він – майстер навчити. Минулого року тато навчив мене придумувати казки. Тепер це моя улюблена справа, гортати ілюстровані книжки і альбоми і придумувати різні історії. Правда минулого тижня я мав через ці історії неприємності. Сашко, сусідський карапуз, менший мене на два роки, переповів мою історію про мешканців Сатурну і Юпітера своїй мамі. Не знаю, яких Химиних кур він її наплів, але вона в жорсткій формі поросила мою маму аби я не хвилював більше її дитину подібними оповідками. Вислухавши мою розповідь про мешканців інших планет мамуня не знайшла в ній великого криміналу, але порадила з Сашком не водитися. Я так і зробив, але це все одно не вбереже Сашка від божевілля, коли він стане дорослим.

Я ще не знаю, що буду вдячним уклінно мамі за те, що вона мені подарувала зайвий рік дитинства. Моїх друзяк сьогодні нарешті відпустили з осоружної школи. Вони особливо не поширюються, яке насправді попадалово, ця школа. Може не хочуть засмучувати зараннє, а може вони вже встигли стати малолітніми циніками і злорадно очікують, коли я сам попаду в цю м’ясорубку дитячих мрій, талантів та страчених сил. А може вони заздрять моїй волі. Все таки не так багато хлопчаків мого віку примудрилися не пізнати радості дитячого садка, яким більшість моїх однолітків чинили хто мовчазний, а хто велемовний спротив, котрий яскраво та стисло виразив мій сусід Петько «Ну я ж не хоччччуууу в дитсадок!».

Я люблю чайні троянди, їх особливий запах, їх ніжно-рожевий колір. Я люблю їх після дощу. Коли крапельки скочуються по оксамитових пелюстках. Я люблю лопухи, вони у нас у віддаленому кутку саду особливо великі. Здається мама їх спеціально вирощує задля чудодійних коренів, але мені подобаються не корінці, а величезні листки, під якими можна сховатися, коли ми з друзями граємося в піжмурки. Це моя улюблена гра. Я в ній найкращий. Всі жмуряться крім мене. А ще я краще за всіх лажу по деревах і лише один раз падав з дерева, та й то не з висоти, а так спорснув на самому початку сходження на явір. Але про це ніхто не знає. Я майже не забився. Синців не було, тому мамі пощастило, їй не треба було непритомніти…

На самому вершечку самого високого дерева я можу сидіти довго-довго. Сидіти і мріяти. Я не мрію стати космонавтом. Я надто дорослий в свої сім років, щоб мріяти про нереальне. Я хочу стати пілотом надзвукового винищувача. Я ще не знаю, що він має винищувати, але достеменно знаю, що він літає дуже швидко. Мені розповідав про це дядьо Коля, Славків тато. Він недавно повернувся з якоїсь таємничої війни з орденом. Там ним збито кілька ворожих літаків. Я це підслухав з розмови батьків. Він мені розповідав тільки про надзвукові швидкості. Я ще не знаю що це, але вже закоханий у ці швидкості, в це безмежне небо. Дядьо Коля фанатично відданий своїй професії, а його син Славко не хоче бути льотчиком. Він неуважно слухає татові розповіді, бо хоче стати клоуном і коли старший Рафальський у відпустці вони не вилазять з цирка.

Ну от, здійснилося! Я навчився читати. Якимось дивним-дивом слова таки склалися з літер. Мене прорвало і я прочитав сьогодні книжку «Тілібом-Тілібом». Гарно автор змикитив протипожежну агітацію. Гарні малюнки, гарні вірші, які врешті решт перетворили мене зі слухача в читача. Ну все, тепер мене не зупинити. Я вже намітив собі товстеньку книжку «І один у полі воїн». В ній мало малюнків, але ім’я автора Юрій Дольд-Михайлик мене чомусь приваблює. Ну добре, я ще трішки потренуюся і обов’язково прочитаю ту товстелезну книгу. Я прочитаю багато книг, може навіть більше ніж мама. яка читає їх запоєм…

Скоро в школу. В мене вже є ранець, він так гарно пахне. Я кожен день перебираю підручники, вони також мають особливий запах. В мене новенька шкільна форма, я вже кілька раз її приміряв, коли батьків не було дома. Вона синя. Мама купила мені до неї синього берета. Я люблю берети. Бо їх носить мій улюблений Мурзилка.

Мене трішки страшить школа. Там багато дітей, я не звик до такої їх кількості. Кілька разів, коли я приходив з мамою на її роботу, в шкільну бібліотеку, цей страшенний галас і дитяче токовище на перервах мене неприємно вразило. Але що поробиш… Коли тобі сім років, маєш іти в школу. Треба вчитися, якщо хочеш стати льотчиком…