Ich weiß nicht, was soll es bedeuten, Das ich so traurig bin – Ein Märchen aus alten Zeiten – Das kommt mir nicht aus dem Sinn. H.Heine
Я не знаю, що б то мало бути, Звідки в серці той тривожний сум, – І старенька казка, півзабута, Все не йде, ніяк не йде із дум. Г.Гайне
I. Інтродукція
У темнім античному храмі торкнешся колон – Тут час розчинився у просторі, все так відносне, Що раптом забудеш, що то – усього лише сосни, І вийдеш, і тихо обступить тебе Вавілон. Іще мовчазний, ще не сказано перші слова, Котрі нам сьогодні назавше опустять долоні, Іще ми – єдиний народ у своїм Вавілоні – До першого слова... Дива Твої, Боже, дива!..
А вчора лише наші кельми торкались небес, І подихи янголів нам лоскотали волосся, І було так близько – чи, може, то тільки здалося – До самого раю, що так несподівано щез.
І що б то, здавалось, слова! Чи ж до тих балачок Було нам, коли ми з півпогляду все розуміли, Коли наші руки співали від гордої сили І кожну цеглину здіймали, неначе смичок!
О, музико вежі, що з праху підняла юрму, Що нас об’єднала в могутнє мільйоноголосся, Що дала нам волю! – чи, може, то тільки здалося – Бо як же ж так вийшло, що ми збудували тюрму?!. II. Пісня будівничих
Я в этой музыке услышал странный тон, Я этот голос различу и в миллионе: Ребенок плакал о великом Вавилоне, Ребенок плакал – и смеялся Вавилон.
Нас волновала только прочность наших стен; К чему же ждать, что мы воскреснем, умирая – Нам остается полверсты всего до рая, Лишь полверсты до грандиозных перемен.
Вот-вот почувствуем мы крылья за спиной, Вот-вот увидим наши головы в сиянье, Сомкнутся стены эти с крышей мирозданья – И кто не с нами, тот навеки – за стеной!
И кто не понял нашей цели – обречён, Ему не будет места в праздничной колонне!.. И в громе труб никто не слышал в Вавилоне, Как детским голосом оплакан Вавилон...
III. Пісня ковалів
Останній раз ми йшли сюди, ромале, Коли потрібні стали ковалі, Бо тут до неба вежу будували – Комусь затісно стало на землі...
А йшли ми звідси першими, ромале – Бо в сторінках розгорнутих долонь, Що божий день, так виразно читали, Що ж він будує, гордий Вавілон.
І ми йому на картах ворожили, Зливали віск і дихали на скло, І ми йому пророками служили – А то завжди – невдячне ремесло.
То ж нині ми прийшли сюди, ромале, Віддати ті, старі свої борги, І розповісти, що ж ми тут кували, Хто нам платив за грати й ланцюги.
Та, видно, ми спізнилися, ромале: Тут крають тишу тільки кажани. Глузливо небо дивиться в провали Порожніх вікон дивної стіни...
IV. Інтермеццо
Бузком і плющем зароста божевільна стіна, Вітри і віки обгризають руїни зухвалі. Все ближче земля, а до неба все далі і далі – І тільки луна ще шепоче чиїсь імена.
Та вже не згадати, коли їх і хто їх носив – Усі розбрелися, немов утекли із полону. То тільки здалося, що привид якийсь голосив У темнім античному храмі, обнявши колону...
V. Привиди руїн
To jakieś widmo, cień od skrzydła nietoperza Zlatuje nagle cichim echem w tej ruinie – I zapomniana Panem Bogiem dzika wieża Zapada w ziemię w babilońskiej Ukrainie.
Czas ją rozgniata ciężką stopą tysiącleci, To wszystko mija, wszystko mija, wszystko gaśnie, I tylko widmo babilońskie smutno leci Przes wszystkie czasy, i przes ten oto – no, właśnie...
I tylko miłość pozostaje wciąż nietknięta, Bo zakochani rozumieja się bez słów. Przemija wieczność tu – i nikt już nie pamięta Tę starą baśń, co mi powraca znów i znów...
VI. Епілог
Я не знаю, що б то мало бути, Звідки в серці той тривожний сум, – І старенька казка, півзабута, Все не йде, ніяк не йде із дум.
Ich weiß nicht, was soll es bedeuten, Das ich so traurig bin – Ein Märchen aus alten Zeiten – Das kommt mir nicht aus dem Sinn.
|