Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Das ich so traurig bin –
Ein Märchen aus alten Zeiten –
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.
H.Heine

Я не знаю, що б то мало бути,
Звідки в серці той тривожний сум, –
І старенька казка, півзабута,
Все не йде, ніяк не йде із дум.
Г.Гайне

I. Інтродукція

У темнім античному храмі торкнешся колон –
Тут час розчинився у просторі, все так відносне,
Що раптом забудеш, що то – усього лише сосни,
І вийдеш, і тихо обступить тебе Вавілон.

Іще мовчазний, ще не сказано перші слова,
Котрі нам сьогодні назавше опустять долоні,
Іще ми – єдиний народ у своїм Вавілоні –
До першого слова... Дива Твої, Боже, дива!..

А вчора лише наші кельми торкались небес,
І подихи янголів нам лоскотали волосся,
І було так близько – чи, може, то тільки здалося –
До самого раю, що так несподівано щез.

І що б то, здавалось, слова! Чи ж до тих балачок
Було нам, коли ми з півпогляду все розуміли,
Коли наші руки співали від гордої сили
І кожну цеглину здіймали, неначе смичок!

О, музико вежі, що з праху підняла юрму,
Що нас об’єднала в могутнє мільйоноголосся,
Що дала нам волю! – чи, може, то тільки здалося –
Бо як же ж так вийшло, що ми збудували тюрму?!.

II. Пісня будівничих

Я в этой музыке услышал странный тон,
Я этот голос различу и в миллионе:
Ребенок плакал о великом Вавилоне,
Ребенок плакал – и смеялся Вавилон.

Нас волновала только прочность наших стен;
К чему же ждать, что мы воскреснем, умирая –
Нам остается полверсты всего до рая,
Лишь полверсты до грандиозных перемен.

Вот-вот почувствуем мы крылья за спиной,
Вот-вот увидим наши головы в сиянье,
Сомкнутся стены эти с крышей мирозданья –
И кто не с нами, тот навеки – за стеной!

И кто не понял нашей цели – обречён,
Ему не будет места в праздничной колонне!..
И в громе труб никто не слышал в Вавилоне,
Как детским голосом
оплакан Вавилон...

III. Пісня ковалів

Останній раз ми йшли сюди, ромале,
Коли потрібні стали ковалі,
Бо тут до неба вежу будували –
Комусь затісно стало на землі...

А йшли ми звідси першими, ромале –
Бо в сторінках розгорнутих долонь,
Що божий день, так виразно читали,
Що ж він будує, гордий Вавілон.

І ми йому на картах ворожили,
Зливали віск і дихали на скло,
І ми йому пророками служили –
А то завжди – невдячне ремесло.

То ж нині ми прийшли сюди, ромале,
Віддати ті, старі свої борги,
І розповісти, що ж ми тут кували,
Хто нам платив за грати й ланцюги.

Та, видно, ми спізнилися, ромале:
Тут крають тишу тільки кажани.
Глузливо небо дивиться в провали
Порожніх вікон дивної стіни...


IV. Інтермеццо

Бузком і плющем зароста божевільна стіна,
Вітри і віки обгризають руїни зухвалі.
Все ближче земля, а до неба все далі і далі –
І тільки луна ще шепоче чиїсь імена.

Та вже не згадати, коли їх і хто їх носив –
Усі розбрелися, немов утекли із полону.
То тільки здалося, що привид якийсь голосив
У темнім античному храмі, обнявши колону...


V. Привиди руїн

To jakieś widmo, cień od skrzydła nietoperza
Zlatuje nagle cichim echem w tej ruinie –
I zapomniana Panem Bogiem dzika wieża
Zapada w ziemię w babilońskiej Ukrainie.

Czas ją rozgniata ciężką stopą tysiącleci,
To wszystko mija, wszystko mija, wszystko gaśnie,
I tylko widmo babilońskie smutno leci
Przes wszystkie czasy, i przes ten oto – no, właśnie...

I tylko miłość pozostaje wciąż nietknięta,
Bo zakochani rozumieja się bez słów.
Przemija wieczność tu – i nikt już nie pamięta
Tę starą baśń, co mi powraca znów i znów...

VI. Епілог

Я не знаю, що б то мало бути,
Звідки в серці той тривожний сум, –
І старенька казка, півзабута,
Все не йде, ніяк не йде із дум.

Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Das ich so traurig bin –
Ein Märchen aus alten Zeiten –
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.