Мій лагідний звіре, осінь

спливає повіддям жовтим

На тротуари за ніч

нанесло листів Саду

Я сяду на потяг вранці

щоб сон цей забути вкотре…

У тмянім купе-барлозі

закутаюсь в плед бабусин.

Коли перегук рейок

навіювать стане спокій,

я викличу Дух Сонця,

міцніше стулю повіки

і помандрую в гори,

де серце своє залишив…

А тіло моє Зомбі

доїде в якийсь Красилів

i буде чекати в кнайпі.

Воно уже звикло…

Мабуть…


©2007 Святослав Синявський