Він євреєм не був цей вічносивий хлопчик з ледве помітною волоокістю… Його ненавиділи люмпени, тому що носив окуляри та довге хвилясте волосся… Вечорами Він грав на скрипочці, а вдосвіта малював акварелями Він був «лікарем-отруювачем» та «ворогом народу» На роду йому було написано, чи дивом, чи силою янгола-охоронця, але Він не загинув у численних таборах, у які кидала Його Доля… Його любили жінки, переважно красуні, в юності значно старші, а в зрілості молодші за Нього, а Він любив у них дівчинку, що померла від скарлатини, коли їм було по п'ятнадцять… Його мама померла від голоду, а тато загинув на фронті… Після таборів, за хрущовської відлиги, Він подався до Балтії працювати там психіатром. Він мешкав в маленькому ошатному місті… Він розмовляв французькою з ледве помітним акцентом, обговорюючи з головлікарем чергового важкого пацієнта… Він розмовляв німецькою з дідусем-латвійцем у кнайпі за дубовим столом, попиваючи з дерев’яного келиха запашне пиво і його за це місцеві любили, а він в них любив свою бабусю, яка вчила його мовам та гарним манерам у часи тимуровців та піонерів… Він прожив довге, як ніч на самоті, життя… Він написав українською дванадцять вінків сонетів Він в мирі помер у сні, але ніхто не скаже, що не помітив Його злету до зірок тут і зараз… Може колись, в черговий приліт комети Він знову народиться тут щоб продовжити гру з барвистими камінцями на цямрині Долі… Може колись… Може... Амінь!
Ссылка на текст произведения
|